Історія села

Фото на тему Історія села

Герб села Мала Любаша

Фото на тему Історія села

Прапор села Мала Любаша

Фото на тему Історія села

Герб села Борщівка

Фото на тему Історія села

Прапор села Борщівка

Фото на тему Історія села

Герб села Мирне

Фото на тему Історія села

Прапор села Мирне

Фото на тему Історія села

Прапор села Маща

Історія села Мала Любаша 

Мала Любаша – село, є адміністративним центром Малолюбашанської сільської ради, який розташований за 6 км. від районного центру (м. Костопіль) та 44 км. від обласного центру м. Рівне. Село знаходиться в східній частині Костопільського району і налічує 1171 мешканців. Перша згадка про село Мала Любаша датується 1629 роком.

Вперше у письмових актах воно згадується за 1929 рік. Існує легенда, що колись тут жив багатий пан. У нього було дві доньки. Так сталось,що обидві народилися в один і той же день, лише з різницею в роках, і названі були одним іменем – Люба. Коли дочки виросли і прийшла пора давати посаг, батько-вельможа поділив між ними порівну все, що мав, а те село, в якому збудував дім для молодшої з доньок, назвав Мала Любаша. За іншою версією, пан заповів села донькам перед самісінькою своє смертю. Коли відчув, що життя його покидає, покликав їх до себе і наказав старшій дочці бути володаркою, - Великої Любаші, а меншій, - Малої Любаші.

До 1917 року Мала Любаша належала до Тучинської волості Волинської губернії, з 1917 по 1939 рік – до Тучинської гміни Ровенського повіту.

Існують свідчення, що у 1917 році в Малій Любаші відбулося повстання. Селяни захопили панські землі і маєток. Та невдовзі сюди прибули солдати і придушили повстання.

За часів Польщі біля Малої Любаші було кілька хмелярень; коли утворився колгосп, хмелярні перестали існувати. До радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. село було невелике, мало одну вулицю. 1 липня 1941 року його окупували німецькі солдати і люди змушені були переховуватися в лісах. Коли німці відступали, під час воєнних дій згоріло половину села. Малу Любашу визволили від фашистів 14 січня 1944 року.

Після другої Світової війни межі села розширилися у зв’язку із утворенням Рівненського військового полігону. Багато жителів, виселиних сіл Антонівки, Рудні, Майдану, Малих Селищ, Довгунця та інших пересилилися в Малу Любашу.

З 1947 року в Малій Любаші працювали колективні господарства. В 1998 році землі колгоспу «Хлібороб» було розпайовано і передано у приватну власність жителям села.

Архітектурною пам’яткою села Мала Любаша є дерев’яна православна церква Покрови Пресвятої Богородиці, збудованої в 1893 році на місці зруйнованої старої (рік будівництва – 1774 р.). Мала Любаша цікава такими туристичними об’єктами як пам’ятником «Борцям за волю України», пам’ятного знака «Учасникам національно – визвольної боротьби за незалежність України 1918–1939 рр., 1941–1945 рр.», який встановлено 2013 року на місці загибелі малолюбашанців – членів УПА М.М.Кондратюка (псевдо «Осика») та М.П.Поповича (псевдо «Бурлака»).

Малолюбашанців представляє самобутній композитор – пісняр Сашко Невже (Олександр Михайлович Івашинюта), який пройшов шлях від художнього керівника аматорських колективів сільського клубу до автора пісні «Исповедь», з якою костопільчанка Тетяна Ширко в 2010 році зайняла 2 місце на Міжнародному пісенному фестивалі «Нова хвиля» м. Юрмала.

В селі працюють: Малолюбашанська гімназія, заклад дошкільної освіти «Вишиванка», фельдшеро-акушерський пункт, сільський клуб, публічно-шкільна бібліотека, відділення зв’язку, 4 магазини, 4 дерево-переробні приватні підприємства.

Рішенням сільської ради №150 від 19 березня 2004 р. затверджено символи села Мала Любаша. Герб: щит розтятий на золоте і синє поля; посередині розтяте червоно-золоте колесо від воза, над ним обабіч по червоному кетягу калини з трьома листочками – у золотому полі листочки зелені, у синьому – золоті. Прапор: квадратне полотнище, що складається з двох вертикальних смуг – жовтої та синьої, посередині – дерев’яне колесо від воза, розділене на червону та жовту половини. Колесо вказує на поширене тут здавна стельмаське ремесло. Калинові кетяги – символ краси, щедрості, родючості, любові до рідного краю.

***

Бучменюк Л. , Гук Є. Мала Любаша. Земля нашої любові / Л. Бучменюк, Є. Гук. – Костопіль, 2008. – 54 с.

 

Історія села Борщівка 

Село Борщівка на південному заході межує із с. М.Любаша (3 км), на півдні з військовим полігоном, на північному заході всього за 5 км знаходиться районний центр м.Костопіль.

В кінці ХVІ ст. є згадка про Борщівку, яка була у власності князів Заславських. За привілеєм короля Понятовського, який виданий 1783 р. шляхтичу Л. Ворцелю, було засновано м.Костопіль. Згідно з вищезгаданим привілеєм, с.Борщівка була адміністративною частиною м.Костопіль до Першої Світової війни. Після третього поділу Польщі, Костопіль, а отже і Борщівка стає частиною Ровенського округу Ізяслівського намісництва. Після скасування кріпосного права у 1860-х рр. жителі Борщівки почали скуповувати недорогу піщану землю під забудову. Село розбудовується і входить до Підлужненської волості. У березні 1920 р. Борщівка у складі західної частини Волині знову потрапляє під польську окупацію. Майже на 20 років, згідно з Ризьким договором вливається у Костопільський повіт. З початком Другої світової війни Борщівка відноситься до Костопільського округу.

Першою писемною згадкою про село є книга «Список населених міст Волинської губернії» за 1911 рік, яка видана в Житомирі. За переказами старожилів, землі де зараз знаходиться село, належали пану Нероду, який жив у Франції, а в Борщівці був управитель панського маєтку. Люди тяжко  працювали, але жили бідно. То й основною їжею були борщі, переважно щавлеві. Тому село і носить назву «Борщівка».

В 1949 році було утворено колгосп ім.Ворошилова. З 1950 року село підпорядковувалося Малолюбашанській сільській Раді, то і колгосп приєднався до Малолюбашанського і був переіменований на ім.Крупської. До цих двох колгоспів долучився і колгосп ім.Хрущова (м.Костопіль ). З цього часу об’єднаний колгосп називався " Ленінським шляхом".

З 1994 року назва колгоспу змінилася на КСП " Хлібороб”. У 2004 році колгосп припинив своє існування. Майно та землю було розділено між людьми, які працювали в колгоспі на той момент і мали пай.

Школа побудована у 1917/1918 роках. Польська школа (1921-1939 рр.) знаходилася на подвір’ї Алексійчука М.П. з навчанням польською мовою. Згодом навчання проводили в хатині Цимбалюка Григорія. Потім поляк Лєбєдь збудував школу на місці теперішнього медпункту, і здавав в оренду. До школи, збудованої в 1945-1946 рр. добудували ще один корпус. 1985 році закінчено будівництво нового корпусу школи.

1 липня 1941 року фашистські війська окупували Борщівку. 4 травня 1943 року відбувся напад на німецьку автоколону поблизу села Борщівка. Того ж року фашисти повністю знищили Борщівку, спалили хати. У січні 1944 року червоноармійці 121-ї Гомельської гвардії стрілецької дивізії звільнили Костопільщину.

В 1960 році село електрифікували, з Костополя почали їздити автобуси. 1975 р. у село прокладають дорогу.

Післявоєнний клуб розмістився в будинку, який знаходився на місці сучасного клубу. На сьогоднішній день є окреме приміщення сільського клубу (1967 р.), в приміщенні знаходиться публічно-шкільна бібліотека та музей народних ремесел. При клубі діє народний фольклорний ансамбль «Борщів’янка».

За часів радянської влади в селі побудований фельдшерсько-акушерський пункт (1963 р.), який працює і нині.

У жовтні 2001 року за кошти жителів села розпочалося будівництво Свято-Михайлівського храму. В 2009 році  церква збудована, проведені оздоблювальні роботи.

Живуть у селі талановиті люди. Це ткалі, майстрині художньої вишивки та в’язання Філіпова Ганна Савівна та Цимбалюк Лідія Михайлівна, Усік Параска Євтухівна, майстри бондарського ремесла Безнюк Іван Іванович та Василь Йосипович Цимбалюк, знаний столяр Ткач Олександр Петрович. Майстри з лозоплетіння Борисюк Степан Пилипович та Кусік Галина Володимирівна, майстриня вишивки бісером та хрестиком Білоус Тетяна Петрівна, майстер художньої в’язки Гаврилюк Лідія Володимирівна. У декоративно-прикладному мистецтві проявила себе Філіпова Маргарита Леонідівна.

Населення с. Борщівка 857 чол.

В селі діють: Свято-Михайлівська Українська православна церква, фельдшерсько-акушерський пункт, сільський клуб, публічно-шкільна бібліотека, 5 магазинів, 1 об’єкт громадського харчування, Борщівська гімназія.

Рішенням сільської ради №211 від 18 листопада 2011р. затверджено символи села Борщівка. Герб: щит розділений горизонтально по дві частини у співвідношенні 2:1. Верхня частина золотого кольору, на ній розміщено зображення Архангела Михаїла в честь якого названий храм у селі. У нижній частині зеленого кольору зображено цебер срібного кольору, ознака ремесла яким з давніх давен займалися мешканці даного населеного пункту. Срібний колір – колір чистої води, зелене поле – багатство лісових просторів, серед яких знаходиться село. Золотий колір – сількогосподарський напрямок основної діяльності мешканців села. Герб обрамлений картушем, з верху увінчаний стилізованою короною, характерною для сільського населеного пункту. Прапор: квадратне полотнище, розділене горизонтально на дві частини у співвідношенні 2:1. Елементи і кольори герба перенесені на хоругву у томуж порядку і співвідношенні.

***

Владика Венедикт (Алексійчук) Борщівка – перлина Полісся / В. Алексійчук. - Львів :Свічадо, 2013. – 224 с.

Історія села Лісопіль 

Село Лісопіль розташоване за 5 км від районного центру м.Костопіль понад трасою на м. Рівне.

Достовірних даних про виникнення села немає, засноване воно (за спогадами старожила Остапович Катерини Назарівни) приблизно 1886 року.

За переказами назва походить від того, що на поселенні Нова Лисуха ріс ліс, була сильна бура, ліс виломало і стала лисина. Стали називать «Лиса гора». Купець викупив останній ліс, і тут же в лісі поставив лісопильню. Відтоді стали називать село Лісопіль.

Майже посередині села, обіч дороги знаходиться так звана Фігура (Хрест). Із розповіді старожилів відомо, що Фігуру було зведено в пам’ять того, що в селі дуже пропадала худоба. Людям порадили, щоб вони за одну ніч поставили хрест і освятили його. Чоловіки заготовили дерево на хрест, жінки виткали рушники, а дівчата сплели вінок, і все було зроблено за одну ніч. Все це було освячено і після цього худоба перестала пропадати в селі.

1941-1945 рр. більшість односельчан пішли на фронт. В 1943 році багато молоді відправлено в Німеччину. Понад 200 костопільчан розстріляли в лісі біля Заготзерна, серед них лісопільців – 3. Понад 40 чол. розстріляно біля місцевого цвинтаря. Село було спалене повністю.

У 50-роках відкрилася хата-читальня. У 70-х роках місцевий цегельний завод виділив кімнатку для бібліотеки, де завідувала Мосійчук Ганна Свиридівна. У 1973 році бібліотеку перенесено в хату Сівука Романа, а наступного 1974 року для неї виділено кімнатку при сільському ФАПі, де вона знаходиться  і по нині.

В селі проживає багато талановитих особистостей. Серед них місцеві поети: Потарейко Галина Борисівна та її дочка Орися Ярославівна, Степанюк Володимир Борисович, Кондратюк Алла Олександрівна; далеко за межами знана вишивальниця Сульжик Олена Володимирівна та Ярмольчук Олена Яківна; майстри по дереву – Макаров Віктор Павлович та Назарець Михайло Євгенович; художник та токар по дереву – Літвин Олексій Костянтинович.

Населення 927 чоловік. Село Лісопіль  газифіковане, телефонізоване. В селі є фельдшерсько-акушерський пункт, публічно-шкільна бібліотека, 4 магазини, кафетерій, Лісопільська філія Міщанського ліцею, працюють приватні підприємства: ТзОВ «Укрмолдінг», майстерня по ремонту автомобілів, виробнича база з виготовлення металопластикових виробів, станція технічного обслуговування автомобілів, ТзОВ «АРЕТІ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ», ТзОВ «Житомир – Петрол», Костопільський «Ветсанзавод», Костопільський Райавтодор, філія державного підприємства «Водоканал», сільськогосподарський кооператив «Еліт». На території села Лісопіль знаходиться 1 садове товариство.

***

Демчук О. Мистецтво одного села / О. Демчук // Вісті Рівненщини. – 2008. – № 13 (28 берез.). – C. 11.

Криворучко К. Лісопіль багатий на талановитих людей / К. Криворучко // Віче Костопільщини. – 2008. – № 13 (29 берез.). – C. 2.

Левчук Ю. І постане в Лісополі Господній храм / Ю. Левчук // Віче Костопільщини. – 2012. – № 38. – C. 8.

Потарейко Г. Галина Потарейко : "Хочу створити світ, в якому мені було б тепло і затишно"/ Г. Потарейко; розмовляла А. Надєждіна // Віче Костопільщини. – 2011. – № 40 (1 жовт.). – C. 8. 

Історія села Мирне 

Мирне – село, розташоване на сході Костопільського району Рівненської області за 14 км від райцентру (м.Костопіль). Проживає населення – 1328 чол.

До 1963 року село Мирне носило назву Печалівка. Перша писемна згадка про село Печалівку відноситься до 1629 року. “Розміщене серед чисельних боліт, забите село Печалівка” – згадує в своїх творах російський письменник О. Купрін, який у кінці ХІХ ст. проїжджав через село по дорозі в Кузьмівку і Степань.

Про назву села ходять різні перекази та легенди. Одна з них зі слів Голофриш Софії (1922 року народження) така:« - Так склалося, що не одне століття панували у нас польські магнати. Жили, наживались, що могли брали з селян тутешніх і від земель поліських, навіть болотистих. Колись із торфовищ залізо добували. І ось між тими торфовищами поставили величезну піч. Піч – по-польськи «пеца». А що вона дуже зграбно і вдало зроблена була, за нинішніми висловами була високопродуктивною, то казали «лувка». От і прозвали «пеца лувка». А де піч виробнича, там і робітники селилися, тобто «пецалувці» - печалівці».

В 1848 році в селі знаходилась суконна мануфактура, де працювало 105 робітників. Згоріла фабрика в 1854 р. Місце, де знаходилась ця мануфактура, зараз називають «суконя».

Після підписання Ризького мирного договору (1921 р.) село Печалівка відійшло до Польщі. В 20-х роках польський уряд побудував на околицях села смугу оборонних укріплень – бони.

В 1935 році поляки побудували велике приміщення, в якому мав розміститися госпіталь. Але в 1937 році тут відкрили семирічну школу, спільну для українців і поляків.

В 1939 році, з приходом радянської влади, всіх польських осадників почали вивозити в Сибір. На сільському кладовищі збереглися пам’ятники польських поміщиків Рибчинських (1842-1902р. поховання).

Початок війни 1939 року в історії Печалівки співпав із завершенням польського періоду. На територію Західної України прийшли війська Червоної Армії, відбулося воз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Визволення Печалівки завершилось у січні 1944 р. в результаті Рівненсько-Луцької операції, поведеної 13 і 60 арміями Першого Українського фронту.

Із встановлення німецько-фашистської окупації з 1941 р. на території краю були створені перші збройні формування українців, які з жовтня 1942 р. організувалися в Українську Повстанську армію.

У 1947 р. було відкрито клуб і сільську бібліотеку.

У 1963 р. – Президія Верховної Ради УРСР схвалила пропозицію жителів про перейменування села Печалівка у село Мирне. Згодом у 1967 – споруджено Будинок культури. Відкрито ощадкасу, сільську дільничну лікарню з пологовим відділенням, аптеку, телефонну станцію, пошту, молочну кухню, продовольчий магазин, сільмаг, комбінат побутового обслуговування.

20 лютого 1940 року, напередодні свята Червоної Армії в селі Печалівка організувався колгосп ім. Червоної Армії. Першим головою колгоспу було обрано Пилипа Івановича Русака. З початком війни – колгосп припинив своє існування. 12 березня 1946 року було відновлено колгосп ім. Червоної Армії. Головою колгоспу став Мишкевич Григорій Пилипович. В 1948 році на території Печалівки організувався ще один колгосп ім. Ворошилова. В 1950 році обидва колгоспи були об’єднані в одне господарство. Головою колгоспу обрано Івана Яковича Омельяненка. В 1961 році колгосп перейменовано на колгосп ім. ХХІІ з’їзду КПРС. В 1962 році колгосп очолив Іван Антонович Кухарчук. В березні 1994 року колгосп ім. ХХІІ з’їзду КПРС було перейменовано на колективне сільськогосподарське підприємство «Мир», яке стало занепадати. З 1 квітня 2000 року КСП «Мир» було реформовано в СВК «Мир». На сьогоднішній день господарство розпайоване.

Архітектурна пам'ятка села Мирне – Свято-Миколаївська церква, відкрита весною 1905 року на свято Миколая-Чудотворця.

Випускник місцевої школи – художник, режисер-постановник – Петро Федорович Пінчук. В якості художника-постановника здійснив більше 60 постановок спектаклів. Разом із кращими сценаристами і режисерами України та Росії створюють відео- і кіноролики, успішно рекламують продукцію вітчизняних виробників.

У 2005 році рішенням сільської ради затверджено герб і хоругву села Мирне. Кольори символів та колосся пшениці на гербі села вказують на сільське господарство як основний вид заняття мирнівчан, голуб – мир, підкова – щастя і достаток для місцевих мешканців.

В селі функціонують: адміністративний офіс Малолюбашанської сільської ради, Мирненський ліцей, Малолюбашанський центр первинної медико-санітарної допомоги, сільський будинок культури, кафе, млин, відділення зв’язку, ФГ «Сновмілк», ТОВ «Мадера», ТОВ «Поліський кролик», ТОВ «Агофон», водойми - Став №1, Став №2, Став №3.

***

Паспорт Мирненської сільської ради

Котелюх І. Д. Нариси історії села Мирне (Печалівка) : наук.-дослідницька робота учениці 10 кл. Мирнен. ЗОШ І-ІІІ ст. / наук. кер. вчитель іст. Л. І. Глудик та свідчення очевидців.

Історія села Данчиміст

Село Данчиміст знаходиться на північний схід від міста Рівне (42 км) та міста Костопіль (7 км). Протяжність села із заходу на схід близько одного кілометра.

Навколо села розташовані урочища, де колись було по декілька хат хутірських поселень. Це: Лази, Жолобок, Глинище, Язвина, Купля, Кругла, Ляшівщина.

Люди селилися тут ще в добу неоліту. Рештки їхніх стоянок виявлено біля села, в урочищі Глинище, де знайдено кам'яні знаряддя праці, уламки глиняного посуду. Особливою цінністю є базальтова сокира з висвердленим отвором для руків'я (знаходиться в краєзнавчому музеї м. Костопіль).

Існує декілька легенд про походження назви села.

На території поселення ще в давні часи проживав багатий пан. В нього була єдина донька, яку він дуже любив. Батько вирішив подарувати дочці на день народження якийсь приємний подарунок і наказав будувати міст, по якому б вона гуляла, на річці Бовдинка. Міст було збудовано, і на честь дочки названо – Доньчин міст. І тому село стало називатися – Данчиміст.

Є й інші перекази про виникнення топоніма.

Польська пані Дана розпорядилася збудувати розкішний палац на пагорбі, що знаходився серед боліт. А щоб не грузли коні та екіпажеві було легше добиратися до панської садиби, звеліла викласти міст із каменю.

Проте спокійне, безтурботне життя поміщиці тривало недовго. Грізна звістка про наближення татар викликала в її душі небезпідставну тривогу. Щоб ординці не змогли подолати болотяний простір, дала наказ негайно розібрати перед тим, як вороги увірвалися на територію палацу і вщент зруйнували його. Не стало ні маєтку, ні моста. Залишилося тільки поселення із назвою Данчин міст.

Протягом ХІV-ХVІІІ ст. населення Данчимоста в основному займалося сільським господарством.

На початку двадцятого століття населення було під владою царської Росії.

1914 року село опинилося у прифронтовій смузі. Чоловіки пішли на першу світову війну. Однак, і в цей тяжкий час у селі працювала школа. Дітей вчили німецькою мовою, адже навкруг її проживали сім’ї німців-колоністів.

Період з 1917 до 1921 року наші земляки називали «слободою»(місцева говірка від слова «свобода»). Колишня влада відійшла, а нова ніяк не могла утвердитись.

Краєм панували поляки, котрі наводили свій порядок, взялися за наведення дисципліни серед населення.

Основне населення – селяни, які жили дуже бідно.

В селі була чотирикласна польська школа.

Данчиміст входив до Костопільської волості.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Німці в селі не жили, але підтримували зв’язок через сільраду, де головою був Басюк Аркадій Семенович, а фінагеном його брат Іван. Чоловіки села йшли в німецьку міліцію. Над будинком сільради майорів жовто-блакитний прапор.

В «чистий четвер» 1943 року німці окружили село. Людей зігнали в кар’єр за селом, де тепер школа. Німець на сходці зачитав список жителів, 16 чоловік, яким потрібно вийти наперед. Їх забрали і повезли в Костопіль, а неподалік сучасної об’їздної дороги було вбито.

У лісі жили члени УПА: Басюк Євтух Степанович, Басюк Матвій Степанович, Басюк Тиміш Федорович, Гаврилюк Лук’ян Іванович, Максимчук Федір Васильович. Всіх їх, крім Кожушка Ульяна, вбито партизанами.

У жнива 1943 року німці спалили село, залишилася тільки школа із портретом Гітлера.

Колгосп в селі Данчиміст створений в 1948 році. Носив ім’я Калініна. Перший голова колгоспу – Антонець Матвій. Перший бригадир огородньої бригади – Басюк Матвій, бригадир рільничої бригади – Кожушок Олександр Давидович, перша свинарка – Драганчук Ольга, доярка – Мельник Зося.

В 1951 році Данчимістський колгосп було об’єднано з Мирнівським колгоспом імені Сталіна, голова – Омеляненко Іван. В Данчимості залишилася бригада № 3 імені Хрущова.

Перша хата-читальня організована в сільській хаті 1945 року і завідував нею колишній партизан Гроза Григорій Захарович. 1950 року бібліотека перенесена у медпункт, фонд налічував біля 1000 книг.

1956 р. у конторі колгоспу імені Хрущова у великій кімнаті розмістили сільську бібліотеку. 1960 року побудовано сільській  клуб «Супутник», куди у дві кімнати перенесли книгозбірню – завідуюча бібліотекою Фесюк Ніна Андріївна. Фонд сягав більше 5000 примірників.

1998 року об’єднані шкільна та сільська бібліотеки, утворена публічно-шкільна  бібліотека з фонд біля 10 тисяч. Перенесена у шкільне приміщення.

В селі Данчиміст є народні умільці, майстри декоративно-ужиткового мистецтва. Вишивальниці: Борейчук Людмила, Кожушок Людмила. Майстер лозоплетіння Микитенко Василь Григорович. Художники-аматори Максимчук Володимир, Котелюк Надія.

В селі проживає 549 жителів.

На території села діють: Данчимістська гімназія, СФГ «Данчиміст», , публічно-шкільна бібліотека, сільський клуб, чотири магазини, фельдшерсько-акушерський пункт, Свято-Михайлівська церква.

Стежками легенд і переказів. Фольклорні топоніми Костопільщини / упоряд. : А. Карп’юк. – Костопіль : Костопільська друк., 2001. – С. 13.

Левчук К. Мелодії поліського передзвону / К. Левчук. – Костопіль, 2006.

 

Історія села Тихе 

Село Тихе перетинає трасу Костопіль – Сарни, знаходиться за 13 км від районного центру Костопіль.

В кінці 1959 року постановою місцевої влади було вирішено звести всі навколишні хутори в одне село. Село Тихе утворене в 1960 році на основі хуторів: Лобачівка, Політовка, Осич, Закут, Спадовий міст, Местечка, Мазурів, які належали до села Моквин і становили одну рільничу бригаду, засновану у 1949 році. Пізніше бригада входила до колгоспу села Печалівка.

В 1962 році збудували невеликий клуб, а через п'ять років, зведене нове приміщення сільського клубу. У ньому відкрита Тихенська сільська бібліотека. У жовтні 1997 року після реорганізації бібліотечної системи Тихенська сільська бібліотека перестала існувати. В приміщенні старого клубу відкрили дитячий садок, проте проіснував недовго. В даний час діти відвідують дитячий садок в селі Мирне.

Згодом, в 1967 році, збудований магазин і медпункт. Новий магазин відкрито у 1991 році. У 2000-х роках біля ставків с. Тихе побудоване кафе.

В 1964 році в селі побудована бригадна ферма великої рогатої худоби колгоспу ім. ХХІІ з’їзду КПРС села Мирне. 20 жовтня 2009 року на базі молочно-тваринницької ферми відкрито ПП «Маяк», яке очолив Анатолій Остапчук.

В березні 1994 р. перейменовано назва колгоспу на СП КСП «Мир». Пізніше це підприємство розпалося.

В липні 1979 року біля Тихого з’явився пам’ятник меліораторам на честь освоєння мільйонного гектару осушених земель на Україні.

Дітей села Тихе довозить шкільний автобус до Мирненськоого ліцею.

В даний час проживає 241 житель, є два магазини, кафе.

***

Стежками легенд і переказів. Фольклорні топоніми Костопільщини / упоряд. А. Карп’юк ; ред. А. Левчук. – Костопіль : Костопільська друкарня, 2001. – С. 33.

 

Історія села Моквин 

Село Моквин знаходиться від районного центру (м. Костопіль) по залізниці – 12 км, а по асфальтованій дорозі – 20 км. в напрямку на північний схід.

Поселення звалося Вовче. Ця назва збереглася ще в документах датованих 1912 роком. У лісових хащах водилися вовки-сіроманці через це ліс та хутір вирішили назвати Вовчим. В 20-х р ХХ ст. з’явилася назва Моквин. Лексема „Моквин”, походить від слова „моква”, що означає болото.

На території села залишилася згадка про роки війни. Це архітектурна пам’ятка – могила невідомого солдата, якого було вбито під час нальоту німецького літака на санітарний ешелон в лютому 1944 р. Бійця поховали поблизу вокзалу. Ім’я солдата не вдалося встановити, бо документів при ньому не було.

В селі створено художній колектив жіночого ансамблю „Союз Українок”.

Населення села – 184 чоловіки.

На сьогоднішній день в селі діють: магазин, пошта, фельдшерсько-акушерський пункт/ Є також дві церкви: Українська православна церква Київського патріархату ікони „Несподівана радість”, Православна церква Московського патріархату „Святодухівська”.

      Особливістю села є те, що  село Моквин відноситься до двох сільських рад: саме село до Малолюбашанської сільської ради, а с. Моквинські хутори  та с. Яснобір до Пісківської сільської ради.  В історії Моквина переплелись сторінки, характерні для багатьох сіл нашого поліського краю. Але все ж є щось своєрідне, як і в кожному селі.

 

Історія села Маща

Село Маща розташоване за 10 км від районного центру м.Костопіль і залізничної станції.

За переказами на місці теперішнього села були болота. Щоб пройти чи проїхати, жителі вимощували стежки та дороги. Дехто вважає: від слова «мостити» виникла назва Маща.

Одна з легенд розповідає: «Колись через село проходив військовий загін. Один вояк покохав вродливу місцеву дівчину на ім’я Маша. Він написав дороге ім’я на таблиці, а хтось до букви «ш» прималював палочку – і вийшло слово Маща.

Перша письмова згадка про село належить до 1629 року. Проте за даними «Ревизских сказок» 1834 року у слободі Маща проживала сім’я одновірця Фелікса Михайловича Савицького і 50 селянських сімей. «Ревизские сказки» свідчать: «…в деревне Марцелингоф или Мащи помещика генерал-адьютанта его императорского величества и кавалера князя Константина Адамова сына Чарторыйского…» проживало 23 сім’ї вільних селян з такими прізвищами: Галь,Чех, Штерман… Це дає підставу думати, що між 1834 та 1858 роками тут оселилися поляки, чехи, німці як колоністи, а зміна назви села пов’язана з тим, що воно було подароване поміщиці-княжні Марселіні Родзивилівні із тої ж сім’ї Чарторийських. Наприкінці ХІХ ст. землі Мащі належали князю Любомирському.

У 1905-1907роках мали місце сутички між князівським управителем і селянами за межу – справа виграна на користь князя. До 1920 року всі землі князя Любомирського місцевою владою були націоналізовані, хоч з 1920 по 1939 рр. належали йому знову.

Під час війни село знаходилося під окупацією з 5 липня 1941 по 14 січня 1944 рр. Німці спалили майже половину хат. В 1944 році гітлерівці відступали і свою злість зганяли на мирних жителях.

Вранці 14 січня 1944р. після 10-ти хвилинної артпідготовки полки дивізії Ф. Ячменєва рушили в наступ. 342-й гвардійський стрілецький полк, заволодівши першою та другою позиціями в обороні противника, на ходу увірвався в с. Мащу.

11 жителів села полягли на фронтах. Їм встановлено пам’ятник-обеліск.

У 1948 році в селі Маща створений колгосп «Перше травня». Через три роки це господарство об’єдналося із сільськогосподарською артіллю «17 вересня» під новою назвою – імені Кірова. Пізніше до нього приєдналася артіль ім. Жданова с. К. Гора. Внаслідок цього у с. Маща утворилася центральна садиба колгоспу ім. Кузнецова, до якої належали рільничі бригади сіл: Глажева, Новий Берестовець, Кам’яна Гора.

Після ліквідації колгоспу в с. Маща організований СВК «Дружба».

На початку села, в приміщенні теперішнього лісництва розмістилася початкова школа, завідувала Шнайдер Олена Миколаївна. У старші класи мащанці ходили у ЗОШ №4 м. Костопіль. У 1978 році на базі початкової школи відкрили восьмирічку, перебазувавши матеріально-технічну базу  із Кам’яногірської, яка закривалася. 1983 року побудована двохповерхова неповна середня школа, а з 1999 року НСШ реорганізовано у ЗОШ І-ІІІ ст.

З 1946 року у хаті сліпого Степана знаходилася хата-читальня. Згодом  її перенесли у дві кімнати сільського ФАПу. Після реорганізації бібліотечної системи шляхом об’єднання сільської та шкільної створено публічно-шкільну. В даний час знаходиться в приміщенні адміністративного офісу Малолюбашанської сільської ради.

На початку 90 років мащанці вирішили будувати церкву. 1991 року виготовили документи, а наступного заклали фундамент. Протягом наступних 2 років зробили дерев’яний зруб та покрівлю. Проте новий діючий храм у вересні 1996 року згорів. Силами і коштами громади через декілька років церкву відновили на тому самому місці, правда вже муровану, названу на честь Іоанна Богослова.

Жодне свято села не обходиться без виставки виробів місцевих вишивальниць: Козлюк Наталії, Літвін Вікторії, Миронець Галини, точених виробів з дерева Алексіюка Володимира, виробів з дерева Смотрицького Руслана, Савчука Сергія, виробів з сірників Боровця Олега та предметів лозоплетіння Ошурко Наталії та Антосюк Наталії.

Населення 650 чол.

На території села діють: адміністративний офіс Малолюбашанської сільської ради, поштове відділення, сільський клуб, публічно-шкільна бібліотека, 2 магазини, СВК «Дружба», Міщанське лісництво ДП «Костопільське лісове господарство».

***

Алексіюк В. Мої вироби найбільше люблять жінки / В. Алексіюк; розмовляла А. Садовник // Рівне Експрес. – 2012. – № 26 (28 черв.). – C. 1.

Безнюк О. Художник Олег Безнюк : "Потрібно об’їхати півсвіту щоб остаточно зрозуміти – немає кращої землі ніж рідна ненька Україна" / О. Безнюк; розмовляв О. Намозов // Віче Костопільщини. – 2009. – № 44 (31 жовт.). – C. 10.

Борисенко О. Після " Музейних гостин" почав робити унікальні вироби з дерева [про майстра Володимира Алексіюка з с. Маща Костопільського р-ну] / О. Борисенко // Віче Костопільщини. – 2012. – № 20 (19 трав.). – C. 3.

 

Історія села Новий Берестовець 

Село Новий Берестовець знаходиться на відстані 13 км від районного центру м.Костопіль та 38 км від обласного центру м.Рівне.

Новий Берестовець оточений лісами, має одну центральну вулицю.

На землях села в минулому був маєток панів Мадейських, які пізніше поділили свої землі між трьома синами та дочкою Софією. Маєток пані Рогалінської називали Софіївка і простягався від Мащанського лісу до ставка під селом Берестовець. Недалеко від маєтку пані Софії на хуторі із 6 хат жили «форнелі»- люди, які допомагали пані вести господарство. На території села із 1914 р. була німецька колонія «Пруска».

У 1929 р. із Берестовця до станції Любомирськ через Новий Берестовець прокладена вузькоколійка, по якій курсували паровози, що вивозили камінь із берестовецьких каменоломень.

Починаючи з 1950 р. почала активно розбудовуватись дорога із села Маща до села Берестовець. Назвали це село Новий Берестовець. Сюди ж переселилися жителі хутора «П’ятихатки».

4 листопада 1948 р. організована сільгоспартіль «17 вересня», яка через 3 роки об’єдналася з частиною артілі «Перше травня» (с. Маща). Пізніше це була рільнича бригада колгоспу ім. Кузнецова.

У 1937-1939 рр. німець Герц відкрив школу в своїй старій хаті, де навчали дітей німців і поляків польською мовою. Після війни тут також вчились діти. У зв’язку із зменшенням кількості школярів у 1982 р. школу закрили.

У 1990 р. у селі побудовано дитячий садок і знову відкрили початкову школу. Але скоро це приміщення перейшло до комплексу «Любава», де оздоровлювалися діти-інваліди, сироти, діти з багатодітних сімей. Сьогодні він не працює.

На території села проживає 249 чоловік, працює сільський клуб, магазин, храм релігійної громади Свято-Успенської парафії Рівненської єпархії УПЦ Київського патріархату.

 

Історія села Кам'яна Гора 

Село Кам’яна Гора знаходиться за 15 км від районного центру м. Костопіль і 27 км від обласного центру м. Рівне.

Поряд з населеним пунктом розташовані садові товариства масиву «Кам’яногірський» та «Зеніт».

Село розташоване на невисокій горі. Та назва його походить, очевидно, від того, що в навколишніх полях зустрічається багато сірого каміння, яке виступає на поверхню ґрунту. На території Кам’яної гори з найдавніших часів видобували камінь (вапняк).

Десь у ХVІІ-ХVІІІ століттях, за кріпацтва, село ділилося на дві частини: західну – Дворчани (де був панський двір) і Котеяри (де у великих казанах (котлах) кріпаки варили їжу).

На території с. Кам’яна Гора колись проживали українці, поляки і німці. Найбільш корінна родина поляків – це родина Древецьких. Німецькі сім’ї з приходом «совєтів» виїхали до Німеччини.

У лютому 1943 року підрозділи УПА у складі сотні «Лиса» (сотенний Юрченко Григорій Васильович) та сотні «Вихора» (сотенний Керентопф Роман Карлович) поблизу цього села, що називалося тоді Каменуха, підірвали німецький потяг, що саме перевозив зброю.

Секретарем сільської ради був обраний Борищук Олексій Григорович. Коли в 1944 році Олексій Григорович пішов на фронт, то його місце зайняв Брикса Лаврентій.

В селі шкільного приміщення не було, навчалися по-найму в хаті Брикси Якова. При Польщі дітей навчала вчителька полячка, яка щоденно ходила на роботу із села Липники. Завдяки зусиллям сільського голови Савченко Григорія було збудовано перше приміщення школи. Він домігся перевезти з с.Новоукраїнка 4 дерев’яні хати, які пустували. Нове приміщення школи, яке ще зараз знаходиться у селі, збудоване в 1959 році.

Під час Великої Вітчизняної війни в школі стояв гарнізон солдат. Один із загиблих солдат похований на території школи. Коли школу закрили та зруйнували, то могилку перенесли на сільський цвинтар.

В 1941 році над селом Липники пролітав літак, якого збили німці. Літак розбився біля села Кам’яна Гора. Житель села Липники, поляк, знайшов загиблих двох льотчиків, викопав могилу, прикрив парашутом і поховав. А коли німецькі окупанти прийшли в село Липники, то вони загнали бульдозера, знищили всі хати, і разом з цим пропала і ця могила. А вже пізніше, жителі с. Кам’яна Гора та учні школи з уламків розбитого літака зробили насип у лісі між с. Маща і с. Кам’яною Горою та встановили пам’ятний знак.

У 1970-1980 роки у селі була рільнича бригада колгоспу ім. Кузнецова.

В селі діють: сільський клуб, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин  та 2 магазини в садовому товаристві “Кам'яногірське»

***

Стежками легенд і переказів. Фольклорні топоніми Костопільщини / упоряд. А. Карп’юк ; ред. А. Левчук. – Костопіль, 2001. – С. 19.

Історія села Глажева 

За кілька кілометрів від річки Боркової, притоки Горині, розкинулося село Глажева. Етимологія слова неясна. У польських історичних джерелах воно значиться як Глазево (1769), Глазов (1772). Місцеві жителі твердять, що початкова назва села – Лозова, посилаючись на те, що околиця багата на лози.

Село Глажева розташоване за 16 км – від районного центру (м.Костопіль), 6 км. – до найближчої залізничної станції Кам’яногірськ.

Перша згадка про село Глажева (колишня назва Лозова) належить до 1450 р.

В 1917 р. в урочищі Майдан поселилися поляки. Вони взяли в оренду землю у князя Любомирського, якому вона належала.

В 1939 р. прийшли більшовики. Князя Любомирського вбили.

Земля була роздана людям для ведення одноосібного господарства.

В 1948 р. засновано колгосп ім. Ф.Е. Дзержинського. Першим головою колгоспу був житель села Веремчук Федір Степанович. У 1959 р. колгосп приєднали до с. Маща. Спочатку він носив назву ім. Кірова, потім ім. Кузнецова. У 80-х рр. у селі побудували великий молочний тваринницький комплекс колгоспу ім. Кузнецова.

У 1937-1939 рр. школи в селі не було, діти ходили у школу села Стара Любомирка.

Після війни у 1944 р. в селі відкрито школу у будинку виселеного Круліковського Василя Дем’яновича. У 1949 р. розпочато будівництво приміщення для колгоспної контори, яке згодом, 1959 р. віддано під школу. По сьогоднішній день у цьому приміщенні знаходиться початкова школа.

В 1947 р. в селі відкрита хата-читальня. Коли відкрили клуб, організували приклубну бібліотеку. Згодом перенесли у шкільне приміщення. У 1997 р. бібліотеку закрито. По сьогоднішній день в селі працює пункт видачі книг Мащанської публічно-шкільної бібліотеки.

В роки Великої вітчизняної війни 32 мешканці села боронили нашу землю, воюючи на фронтах. 16 із них не повернулися до рідного села. Під час німецько-фашистської окупації в урочищі Гаївка поляками і німцями спалено 70 жителів. У 2005 р. в селі біля клубу відкрито  пам'ятний знак жертвам Другої Світової війни.

У 1939 р. жителі с. Глажева утворили УПА, організаторами якої були Круліковський Сергій Васильович, Трофимчук Тиміш, Круліковський Арсентій Іванович. Вони вели національно-визвольну боротьбу проти більшовиків, за що арештовані і виселені до Дубенської тюрми. Коли більшовики відступали, арештованих розстріляли.

В селі нараховується 95 дворів, проживає 212 жителів. Працюють 2 магазини, пошта, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб, початкова школа та дім молитви релігійної громади Християн Віри Євангельської.

***

Ліснічук А. Пам'ятаємо...: [у с. Глажева, що на Костопільщині, відбулося відкр. та освячення меморіалу воякам та мирним жителям, котрі полягли під час Другої світової війни та в повоєн. період] / А. Ліснічук // Волинь. – 2005. – 24 серп. – C. 3.

Пура Я. О. Походження назв населених пунктів Ровенщини / Я. О. Пура. – Львів : Світ, 1990. – С. 42.

Стежками легенд і переказів : фольклорні топоніми Костопільщини / упоряд. А. Карп’юк ; ред. А. Левчук. – Костопіль, 2001. – С. 12.

Спогади старожилів.